три роки війни
Три роки. Три нескінченні роки болю, втрат і відчаю. Три роки, які з кожним днем здаються важчими, ніж попередній. Ця війна стала не просто щоденною реальністю — вона проросла всередині нас, залишаючи шрами, які ніколи не загояться.
Дістало боятися кожного ранку. Відкриваєш очі й не знаєш: чи сьогодні день, коли твій дім, твої рідні або твоє місто можуть зникнути. Дістало відчувати постійний тягар провини: за те, що ти вижив, коли хтось інший не зміг. За те, що іноді хочеш просто втекти, сховатися від цього жаху.
Скільки ще болю потрібно, щоб світ почув нас? Скільки ще крові, щоб нарешті припинилися ці смерті? Ніхто не був готовий до такого життя. Ми вчилися будувати плани, а тепер лише вчимося виживати. Невизначеність пожирає нас із середини. Ми втомилися чекати, коли це закінчиться, і все частіше здається, що кінця немає.
Але найбільше болить те, як ця війна змінила людей. Ми стали жорсткішими, підозрілими, злими. Слово «майбутнє» стало порожнім звуком, бо майбутнє – це те, що ми втрачаємо щодня.
Та попри все це ми живемо. Живемо, бо мусимо. Бо хочемо зберегти тих, хто поруч. Бо хочемо відчувати хоч щось, окрім ненависті й відчаю. Ми боремося за право жити, а не просто існувати. І поки б'ється наше серце, ми не здамося. Але як же дістало жити в світі, де це серце кожен день може зупинитися…
